Я повернувся, мамо, з того бою...
Вогнем накрили, мов сліпих котят...
Я, подумки, прощався вже з тобою,
Коли нещадно бив проклятий "град"...
Горіло все і плавилось залізо,
Такого пекла ще небачив я
І видавала смерть свої нам візи
Не дивлячись на прізвище й ім'я...
Ми в пеклі тім втрачали ноги, руки,
Когось навік поглинула пітьма.
Я про твої, тоді, подумав муки -
Коли почуєш, що мене нема...
Багато нас лишилось в тому пеклі,
Хіба, там, можна було вести лік?...
Я вижив, мамо! Я такий упертий,
Нехай не цілий, але ж - чоловік!
Я знаю, мамо, я тепер для тебе,
Немов журавлик, що лишився крил,
Та я іще піднімуся у небо,
Я полечу! Я наберуся сил!...
Я маю жити і життю радіти,
За друзів тих, яких уже нема...
Немаю крил - душа буде летіти...
А ворог, мамо, тішиться дарма...
Лідія Яр
4 коментарі:
Ворог, справді, тішиться дарма....
...і знову сльози....
Надо где-то брать силы на надежду. Завтра понедельник - в трудовой бой! На один день меньше до конца всего этого конфликта.
Знаешь, что страшно? Ежедневные смерти становятся у нас обыденностью, мы к ним привыкаем... или уже зачерствели так... а сил нет совсем...
Нет, Тяня, это не привычка, не зачерствели, это естественная защитная реакция организма и психики. Если постоянно быть в трауре, то жизнь не продолжается. Но надо действовать, не вилы в руки брать, а бурлить внутри, мыслить, активничать.
Жалко здесь в комменты видики и картинки нельзя вставить. Я такую песенку нашла хорошую детскую, слушаю уже второй день, попробую вставить в блог.
Дописати коментар