Українські гроші. Ukrainisches Geld. Ukrainian money.

До дню Української Державності. Zum Tag der Ukrainischen Staatlichkeit.

Humanitäre Aktion. Гуманітарна акція.

Myroslav Skoryk. Melodie zum Film "The High Pass".

Свято на курсах німецької мови. Weihanchtsfeier in Seniorentreff.

Свято української письменності у місти Равенсбург.

День незалежності України у місті Равенсбург.Unabhängigkeitstag der Ukra...

Мої відео за травень 2022

 

Мої відео за квітень 2022

 

Києве мій

Я вже й не знаю чи можу я на той Київ яким я його побачила в останній відпусці сказати, що це моє місто, чи це вже не те місто і не ті часи... Колись, здається, я знала в українській столиці кожний куточок, назви майже всіх вулиць. Я була сповнена енергії і драйву. Мене цікавило все. Місто було у моєму уявлені величезним і величним. Сьогодні, четверть століття піздніше, у Києві в два рази більше ліній метро, не знаю на скільки більше нових станцій, дуже багато вулиць мають іншу назву. Алеж Київ здається мені таким маленьким, як і домівки, квартири - не знаю чому так, може тому що зараз для мене відчинений весь світ, а в порівнянні зі світом одне місто - це тільки крапка на мапі. Хрещатик хоч і тримає марку широкої вулиці у центрі, пішоходного бульвару на вихідні, алеж залишається в тих післявоєнних 50-х, коли він відбудовувався.

... а війна, їй наче немає кінця, вона в повітрі, в прапорах, в думках, якась безкінцева боротьба.

 

У пішої відстані пам'ятками недавні події, горілі будівлі і революційні, недавно відновлені графітті.

 

Йшов дощ, ми спустилися під землю, а там нове, своє місто, бутік на бутіку, можна гуляти кілометрами, їсти, пити, купляти їжу, чіпси, напої-каву, квіти, вино-горілку чи сувеніри, можна принести на ремонт взуття чи роздивлятися каблучки, приміряти вишиванку, чи потримати в руках розписанного петріківкою глечика.

Начеб-то і не довго були внизу, але ж коли як кроти вилізли на поверхню, перед очима, вже була темінь і ілюмінація. Не зрозуміло для кого відреставрированний ЦУМ. Колись стояли там в черзі за дефіцитами. Суші на весь верхній поверх, азіати з ноутбуками за столиками, шампанія бар, устриці, віно по таких цінах, що ті Jamson віски по 5 тисяч євро за пляшку в Ірландіі про які я розповідала влітку, можуть сховатися. Скрізь охорона. Дезайнерський одяг і черевики. Лениві тінейджери на подушках у пейнхаузі.

На другий день ми були у родичів, розповідали про центр, вони кажуть, що ми там вже кілька років не були, останій раз ще на Майдані, коли все горіло.

Чому я на початку написала, що не знаю моє це ще місто чи ні. Я завжди була впевнена, що в Київі у мене ніколи не буде проблем з ночівлею. Мене скрізь начеб-то чекають і приймають з розхопленними руками, які б часи не були... А цей раз я ще в Німеччині почала шукати квартиру в інтернеті на 2-3 ночі, десь біля нашого університету, щоб пройтись по парку КПІ з метро до гуртожитка, вночі, як колись, поїсти сосісок з млинцями у столовці. Забронювати з сотен пропозицій не вдалось ні одної. Якщо я у Німеччині щось броную, то написавши 30 повідомленнь я отримаю 30 відповідей, а може на одне запитання і дві відповіді з новою пропозицією. Може таке статися, що все занято, чи ні, алеж щоб на 30 лістів не получити а ні одної відповіді - це для мене був нонсенс. Я робила потуги писати далі, було 2 відповіді з якимись новими умовами і цінами... Колись я махнула рукою. Це для мене був приклад скількі перед цією країною ще роботи, щоб люди зрозуміли чому вони бідні.
Друг мого чоловіка, росіянин за національністью, який як вдів вишиванку в 2013, то досі не знімає, був звільнений з роботи. Син його вчиться за кордоном, продали київську квартиру, купили хату в пригороді, нічого більш не залишалося як поїхати на заробітки у росію, для Європи він вже старий. Один варіант ночівлі відпав.
З родичами моїми не зрозумілі стосунки, одна половина в АТО, друга ходить до церкви московського патріархату і молиться московському батюшці. Не спілкувалися вже 2 роки, не сварилися, відмовчуємося.  В одній частині міста помер родич, чекають дізнатися цю новину від мене, хоча можна і в Вікіпедіі дату побачити, бо він був письменником і відносився до Спілки письменників України. Тому опинитися в становищі чемодан-ніч-вулиця-куди мені не хотілося. Заказала готель, по нашому гаманцю дуже бюджетний.  Чоловік жартував, що в Німеччині добу прожити в своїй квартирі дороще, ніж у Київі в готелі майже в центрі. По стану і сервісу - все було гаразд. Зробили два кроки - опинилися біля Берлінської стіни, кусок якої стоїть біля німецького посольства, ще крок - біля театру, Ботанічний сад за червоним універсітетом закидав нас золотим жовтневим листям, зайшли і у Володимирський собор, а далі вулицею Тараса Шевченка, поїли Львівських пляцок.
Я все ж на слідуючий день кажу, хто знає коли я ще знову сможу побути у Київі, давай все ж подзвонимо старшому поколінню, кому за 80... Не додзвонилися, може немає в них вже телефону, користуються мобілкою, а може і їх вже немає... Поїхали трамваями-тролейбусами, не впізнали спальні райони, все якесь однакове з 70-х, але ж таке монотоне, сіре, мокре, брудне. Вийшли десь біля Бабиного яру, потім пішки по калюжах, кривих вулицях з розбитими доріжками, сходів без сходинок, поміж парканів, вздовж домів без вхідних дверей...В домі родичів є домофон, але ж не працював ліфт, пішки на 8-ий поверх. Нашу появу назвали "нас німці захопили"  - так передавалось потім розвідкою по телефонному ланцюжку. Прийшлось не годину-дві, а весь день ходити по родичах. Поки ми пішки йшли десь хтось встигав спекти медову коврижку, десь заверталася у папір банка кизілового варення як подарунок - кажу, відкривайте будемо їсти до чаю, ми прилетілі на лоукостері, ваше варення забрати в Німеччину буде коштувати 7 евро. Були ми в тих хто каже що "в расии всё лучше и продукти лучше", от тут я поперхнулася і майже вже встала на вихід. Алеж в мене мудрий чоловік - зробили затяжну хвилину мовчання, поки у всіх не навернулися на очі сльози. Війна це страшне діло, це не тільки те що робиться на фронті, це порізані на шматки по живому родини.

Києве мій...

Дача

Не хотіла зразу після повернення додому писати всі свої думки, бо треба було щоб емоції трохи повлягались. Мені завжди здається, що в Україні непочатий край роботи і моя фантазія вибухає. Надивлюся всіх цих ремонтів, бутиків, кафе, салонів краси, які повідкривали мої знайомі, а потім коли гортаю фото бачу тільки старенькі хати, які фотографувала, тому що саме вони можуть вже зникнути наступного разу, а все нове осталося не освітленим. Але ж є кутки, де час застив. Один день ми провели на дачі. Їхали туди в автобусі з пенсіонерами. Дачі наші будувалися всі за одиним планом на початку 80-х.  Не дозволялося робити ніяких особливих дахів чи веранд. Не було будівельних матералів. Згадую, що батько купив якийсь "фінський домік": купу дощок, 4 вікна, 4 двері - все криве. Потім цеглу, хоч у місті і був завод сілікатної цегли, але ж купити її відмінної якості було не можливо, тому якусь якість другого сорту. Її привезли наполовину перебитою і звалили на подвір’я. Це не так як зараз я бачу в Німеччині: на європалетті, в поліетилені. Поділились тоді вікнами і дверями з сусідом, тому і вставлені у нас і в нього на даху двері, замість вікна. Смішно, але такою була радянська реальність. Сосід на дачах з'являється рідко, майже вже не їздить туди після смерті жінки, а дітей його я ніколи там не бачила. Дачі будували щоб відпочивати, до відпочинку діло не дійшло. Вже не помішало б все і в нас відремонтувати, але ж дачею ніхто не користується, трава не скошена, від дерев тільки стовпчики, нічого не садиться. Племінник їздив літом на велосіпеді фарбувати паркан та скупатися в річці. Тому що поруч знаходився гранітний кар'єр, а повздовж річки стоять величезні валуни, які спортсмени приспособили як скалодром, то дачний кооператив назвали "Швейцарія". От і їздить моя сестра кілька разів за літо у "Швейцарію", поприбирати, помити підлогу, провітрити, в холодний день запалити камін чи в спекотний погойдатися в гамаку.
Типова "швейцарська" вуличка. 😉

Цей раз замість традиційного купання пройшлись по лісу, до гранитних валунів, послухали як співає вода у джакузі - так ми називали водоворіт в нашому Південному Бузі. Щось було таке ностальгичне в той день.

 

Осінь показувала своє барвисте обличчя

 

 

Були і шашлики

 

Але ж врожай винограду, хоча і не можна сказати що дуже вродив, залишиться не збиранним, "він мілкий", компотів ніхто не закручає, вина не робить, морозилка вже забита їм... В зимку птахи подзьобают родзинки.

 

Я трошки поїла, згадала як садили, як підрізали... Як мряли...

Хто тоді мріяв, тих вже немає в живих. Якось так... 

Жовтневий парк в Умані

Рік поспішно крокує до закінчення. На початку жовтня я схаменилася - в мене ще 21 день відпустки. Купили поспішно квітки на один лоукостер до Київа (Wizzair), оплатили одну валізку, ніяких подарунків, оnline check-in вдома - це ще 16 евро зекономили, політ туди і назад обійшовся в половину, тоб-то на двох 320 евро, аеропорт блище чим Мюнхенський - тільки 78 км, парковка в три рази дешевша чим у Мюнхені. В Київі сказала чоловікові: "Хочешь зрозуміти як люди живуть - ніяких таксі, ніяких ресторанів, спустись на землю, починай лічити гроші і цінуй кожну копійку, і якшо щось не подобається - змовчи, не роби людям прикрощів". Мені було легше, я була в Україні 1,5 роки тому, у мойого чоловіка була перерва в 5 років, як зараз кажуть "був ще до війни". До автовокзалу з Жулян добиралися тролейбусами - сумма 8гривн, це десь 25 евроцентів. Тролейбуси стареньки, алеж чисті, працюють електронні табло, об'являють зупинки, є ще екзотіка останього століття - кондуктори і компостери, алеж рух цих тролейбусів можна прослідкувати на мобілці - скріз wifi, всі тролейбуси з JPS. Перевіряючими працюють вдвох тендітні жінки в униформах, а не амбали в 2 з лишнім метри. 2 Кави і 2 пиріжка з сиром - 35 гривн. Мій чоловік не хотів, начеб-то, алеж з'їв і мій пиріжечок - смачно - так і промовив українською. Потім їхали нормальним автобусом 290 км до дому, дорога поки ще погана. Ми були майже єдині пасажири хто в кассах купив квітки - інші домовляються з водієм, щоб було хоть трішечки дешевше. Шофер на наших очах башляє перевіряючему, а потім скоренько в дорогу. Я завжди пишу ціни і порівнюю їх з ранішіми поїздками (204 гривни - 6,5 евро), тоб-то стало ще дешевше. Взагалі раніше все в Україні нам було на відсотків 30-40 дешевше, а у цій мандрівці в рази, в 3-4.
А вдома тепло, пахне смачною їжею, покладені чисті рушникі у ванній кімнаті, нове мило, підготована постіль і тапочки.
Алеж відпустка є відпустка, скромно не вийшло. Сестра була також у відпусці, тому були і шашлики на дачі при холодному вітрі, і прогулянки, і піцерії і запрошення у гості, і салони краси... про все це може піздніше. Сьогодні про дендропарк у Умані. Ми дуже рано приїхали і в перші години, були майже наодинці з природою.

Вже в мене і слова закінчилися...

 

Хіба ж вони тут потрібні?

 

А потім були і відвідувачи і музики. Парку вже 221 рік.

 

Красу ніхто не відміняв.

Який настрій виникає після таких фото?

 

От такі є в Украіні парки, до них варто завітати.

Geschichte auf Kiews Maidan

"В песне о Майдане я говорю о моих впечатлениях, симпатии и уважении к людям, которые страдали или погибли на Майдане и стремились к свободе в духе европейского образа жизни. Я сам принимал активное участие и выступал на демонстрациях перед падением Берлинской стены. Моя песня "Воспоминание о Майдане" - это возможность поставить "маленький памятник" всем людям, которые боролись за демократию в Украине, за мир и "честную власть", - написал Крамбер.
Полный текст читайте здесь: https://styler.rbc.ua/rus/zvyozdy/nemetskiy-muzykant-posvyatil-klip-godovshchine-1480328264.html

Тільки сльози...

5 липня під час бойових дій на території Луганської області загинув 41-річний працівник Ладижинської ТЕС Ігор Воловенко.

Про це Lada.FM повідомили у прес-службі підприємства.

Боєць був призваний до лав Збройних сил України 13 липня 2015 року Гайсинським об’єднаним районним військовим комісаріатом. Служив у розвідувальній роті. Підрозділ Ігоря Воловенка дислокувався в районі м. Попасна Луганської області.

До мобілізації Ігор Воловенко 22 роки працював складачем поїздів 5 розряду паливно-транспортного цеху Ладижинської ТЕС. Проживав у селі Новоселівка Гайсинського району Вінницької обл.

Загибель Ігоря Воловенка стала неймовірним горем для дружини та двох дітей, а також для всього трудового колективу ТЕС.

«Ігор був надзвичайно відповідальним працівником, виконавчим та працьовитим. Прекрасна людина, наставник. Всі новачки навчалися саме в нього, адже це був наш найкращий працівник. Він вмів розказати і показати, і знайти підхід до кожної людини. А для друзів і колег по роботі Ігор був справжнім другом, на котрого завжди можна було розраховувати у скрутний час. Він був прекрасний сім’янин – виховував доньку та сина. Це трагедія для усіх нас. Війна забирає в нас кращих людей, котрих ми любимо і котрими пишаємося»,– говорить заступник керівника паливно-транспортного цеху Леонід Платонов.

Як прес-службі підкреслили, що компанія ДТЕК та гуманітарний штаб «Допоможемо» Ріната Ахметова нададуть допомогу сім’ї загиблого енергетика.

 

 

Посилання  http://lada.fm/2016/07/06/u-zon-ato-zaginuv-pracvnik-ladizhinskoyi-tes.html#ixzz4Des7o6pp
 

 

Такое 8-е Марта...

У меня уже нет своих слов, только фразы из соц сетей, одна война вокруг...
Вчера зашла к себе - много сообщений, думала опять буду всем отписывать, что у нас женский день не празднуют, ничего не дарят, в другие года обыкновенный рабочий день... Но сообщения были совсем не поздравительные... "Были на площади, наревелись, провели...", "Похоронили нашего героя", "Не были знакомы, но как-будто родного человека потеряла"..., "Двое детей осталось... комок в горле и ненависть"...
Вчера хоронили в моём украинском городе военного, не вернувшегося с поля боя. Сначала он считался пропавшим без вести, со времени выхода из Дебальцево. Хоронили его в открытом  гробу, все видели что это именно он, никто другой, не ошибка... безповоротно.

Все в слезах. Вижу на фотографиях соседку нашу, всю трудовую жизнь прожившую в России, глаза закрыты в скорби, в 1992-ом году она ещё верила, что Украина с Россией в будущем будут вместе, опять одной жить страной. Верит ли сейчас?

Люди припадают на колено перед погибшим. Боль и траур на лицах.

Большинство из них Виталия не знали, но воспринимают его смерть не как трагедию одной семьи - это трагедия города, народа, страны...

Поток народа в сторону кладбища

Я тоже там не была, не была знакома с погибшим, живу за тысячи километров, но это тоже моё горе.

(Фото из сети В. Пясецкого).

***

На работе месяцами было молчание, никто не заговаривал про ситуацию в Украине, только наш китаец спросил что я думаю об убийстве Немцова и это преступление не получилось в разговоре отделить от ситуации в Украине.

Зато сегодня сотрудников не возможно было успокоить. Только вчера была озвучена идея создания общеевропейской армии, а сегодня уже всё общество взбудоражено. Не хотят немцы тратить деньги на вооружение и не станут, нет у них ни цента налогов, которые они готовы отдать ради войны, не верят они, что умом не победить, а только с пушкой в руках, это in Russland тупые обезьяны, это они за доллары становятся зверьми. Я сжалась в комок при первых фразах, хотела на работе концентрироваться, но слушала и была рада, что работаю среди таких людей. Год нужен был чтобы сделали выводы, но выводы были правильными - правда побеждает, в какую бы ложь её не мокали. Даже выводы эти какие-то крайне радикальные: "Не было там на юго-востоке сепаратистов - всё русские засланные путинцы!" (я знаю что были, но сами бы они не смогли бы организоваться уничтожить свой край), "путин - последнее ничтожество!" Про самолёт не забыли - "ещё будут виновные наказаны, ничто не забыто". Слушала как мой сотрудник из Уганды, рассказывал про своё детство мальчиком-солдатом. Такие вот параллели. Видела как один наш ватник-руссак, вжал голову в шею. Он уже давно не тот ватник как в дни победы Майдана, уже никого не называет оборзевшими хохлами, сегодня он меня кормит шоколадом и называет королевой и полуфразой с грустинкой рассказывает как хуже стало жить его родственникам в Сибири. Вторая вата перевелась в другой город, дай Бог что-бы на долго, он бы сегодня, послушав речи, умер бы несчастный. Вчера ещё вечером по телеку в передаче с Гюнтером Яухом гостьей была Жанна Немцова, присутствовали и ГДР-овские коммуняки, всякие там Платцеки со своими дурноватыми предложениями: "Давайте русским сделаем безвизовый режим, особенно молодёжи, что бы они смогли приехать и посмотреть какие мы здесь в Германии миролюбивые..." На что Жанна Немцова, когда её спросили, ответила, что у преобладающего большинства русских  людей элементарно нет средств лечить простые болезни и съездить в соседний регион просто посмотреть какой он, какая уже там Европа без виз - другие сейчас головные боли.

Цифры трагедии

 По данным ООН, за время конфликта в Украине 10 тысяч человек получили ранения, 1 миллион человек покинул свои дома, 5,2 миллиона человек проживает в зоне конфликта, из них 1,4 миллиона человек «находятся в крайне уязвимом положении и нуждаются в гуманитарой помощи».

По Крещатику

Если с арки смотреть на Подол, то теоретически каждый раз должны быть возможными одинаковые виды или какие-то маркантные точки, но ничего подобного - можно вглядываться долго-долго, ничего не узнаваемо, его наверное каждые 2 года перестраивают этот Подол.

Труханов остров - это вообще фата моргана...А Оболонь - украинский Дубай.

А потом я пошла назад по Крещатику в сторону Бессарабки, но уже по другой стороне. Переходы показались мне странными. Когда я была в этом месте последний раз здесь велась оживлённая торговля, сидели художники, кто-то продавал туфли, кто-то пирожки. А сейчас там всё пусто и как-то облезло, торговля запрещена, пешеходов мало, сыро. Впечатление попадания в прошлое столетие. Нашла одну роспись на стене, даже щёлкнула, как лучь света в тёмном цанстве.

На поверхности был этот чёрный дом профсоюзов,  вся обугленность фасада видна, опять мысли о людях, оставивших там свою жизнь...
Какой-то одинокий сувенирный магазинчик в переходе.

 А потом я спустилась под Майдан в подземелье. "Глобус" как стоял - так и стоит. В 90-х казался прогрессивным, сейчас прост, как для столицы, и пуст.

Захотелось мне перекусить, решила поддержать украинский фаст фуд. "Печена картопля". Мальчик, обслуживающий меня, выглядел лет на 12 и называл меня всё время "девушка". "Девушка, вот, пожалуйста, ваши гренки". Естественно мне это понравилось. Уже к вечеру, сидя в маршрутке на остановке зашёл подвыпивший дедок, указывая на свободное место возле меня спросил: "Тітко, можна я біля вас сяду?" Я вспоминила этого молоденького продавца из "Печеної картоплі" и с таким задором, отвечаю немного выворачивая произношение в сторону одесского говора: "Какая это я вам тётка? - я девушка." Дедок скатался в колобок. В течении пути он ещё несколько раз выбрасывал в толпу фразы, то к шофёру " Куді це ти мене везешь? - Мені треба туди-то" или к другим пассажирам: "А шо, ми вже Обухів проїхали? - а я не хотів до Обухова". В конце концов, когда он почти добрался до своей остановки, его вовремя предупредили, что пора двигать к входу, а потом водитель перевёл его через дорогу и легонько пихнул в сторону его села... Такие вот в Киеве и окрестностях бендеры.
Вернёмся в "Печену картоплю". Вегетарианское меню: запеченное пюре в фольге, сверху шарик салата из огруцов и грибов и салат "Белочка", три гренки, кофе. За всё 47 гривн.

Вкусно? - не знаю, но вкус естественее мэкдофа, и пластика нет в посуде - всё из белого картона.

Опять на поверхность, зашла на главпочтам. Один раз я бывала там в 80-е годы, по поводу международного звонка, которого ждали часами и за 10 минут разговора платили четверть стипендии, а потом час спустя обвалился размокший портал и придавил на смерть 13 человек. На против входа доска с информацией  и фотографиями людей, пропавших на Майдане, некоторых ищут по сей день, на других написано поперёк "Знайденний". Фотографировать не стала...

Крещатик в выходные - это пешеходная зона. Уныло как-то плыла там жизнь, только на Майдане собиралась какая-то акция.

Вот здесь в Пассаже когда-то был "Детский мир", а потом в Горбачёвскую эру начались кафе- кооперативы.

Очень много зданий ремонтируется, магазины почти все закрыты. ЦУМ и Центральный гастроном на ремонте. ЦУМ вообще завешан огромным полотном.

Очень много на строительных заборах надписей, посланий, сообщений.

Бывший кинотеатер "Дружба" напротив, не знаю что там сейчас, но флаг развешанный на балконе захотелось щёлкнуть. Справа какое-то новое здание - попытка вписать элитное жильё в архитектуру 50-х.

Ну, а в конце - Бессарабка. Во внутрь не пошла, не могу себе представить японские суши в Бессарабке.

В бывшем салоне "Болгарская роза", правда только на первом этаже и в подвале, расположился фирменный магазин "Рошен". Их по всему Киеву уйма. Полтора года назад я в этом шоколаде пронюхивала сою, конкурентная "Корона" была качественнее. Соя в шоколаде для мня - это такой себе вкус умирающего социализма. В этом году могу констатировать отменное качество и свежесть - и конфет, и шоколада, и тортов: выложила в салоне пару сотен гривн.
Под Бессарабской площадью всё как и в прошлый раз, жалко что нет тётенек с ватрушками.

Уже в Германии, на работе, спросили как съездила. Мне было удивительно, что действительно многие сотрудники интересовались подробностями и высказывали добрые пожелания. Хотя один из нас побывал во Въетнаме, другой на Багамах. Рассказала, что жить все мои знакомые и родственники стали лучше. (У ваты выкатились глаза - как лучше?) Ну не с жизнью год назад я сравниваю, а с последним моим визитом летом 2012. У всех были проблемы, то с жильём, то детей учили - тяжко было, на взятки не хватало, то где-то предприятие обанкротилось, зарплату не выдавали, то зубы, то здоровье. Сейчас все эти люди как-то решили эти свои проблемы и сделали большой шаг в своём социально-умственном развитии, по другому мыслят, по-другому строят планы, по-другому высказывают отношение на разные темы. Тревог и переживаний много, но ещё больше надежды на хорошее. Побывала я ещё в тот день после обеда у моего двоюродного брата - у него новое жильё, ремонт почти сделан,светлые комнаты, планы - куча забот, много неожиданностей, но жизнь продолжается...