пʼятниця, 24 квітня 2020 р.

Вірус корона

Чи варто щось писати про корону? Про вірус який так неочікувано та безповернено змінює наше життя? Ми свідки великих подій, позитивних і негативних, тож мабудь і є сенс зафіксували все що бачимо зараз і як усе переживаємо.
Майже вже чотири неділі тому на роботі ввели особливій стан. Позаклеювали автомати з водою, у столовці напочатку ввели зміни, оставили тількі по 2 стільця біля одного столу, де при нормальному становищі сідів весь відділ, поставили таблички дотримуватись 1,5м відстані. Через неділю відмінили теплі обіди, залишились тільки салати у пластикових закритих коробках та теплі бутерброди. Ніякого самообслуговування. Виробництво також розділили на зміни, зробили меж змінами велику паузу в годину. Ніхто вже не передавав робочі місця. Посилили гігієну. Треба було дезінфікаційною рідиною протерати мишки, столи, клавіатурі, геть станки і машини. Пів нашого відділу відправили у homeoffice. Почалась епоха планьорок і meetings по скайпу. 
Мені вже заборонялось прямувати у цех, щоб роздивитись нові деталі. Їх виносили у подвірря заводу, клали на асфальт і відходили на 5 метрів. А потім підходила я і роздивлялась все що хотіла оцінити. А іноді надсилали тільки фото. Я у цей час ще їздила на роботу у майже пустих автобусах і поїздах.


Піша частина дороги на роботу теж наводила депрессію плакатами і пустими вулицями.
Діти вже не ходили до садочків і шкіл. Білети на проїзд у міському транспорті не можливо було купити: хто мав проїздний, той і підтримував фінансово роботу міського транспорту. Підійти до шофера ближче чим за 2м не дозволялось, передні двері залишались зачиненими та перекресленими стрічкою.
За неділю у нас звільнили одну коллегу. Вона працювала у нашій команді вже 2 роки, дуже приємна дівчинка, але ж не мала контракту від нашої фірма, тільки через посередника. Звільнені люди йдуть тихо, з камнем на душі, та комком у горловині. Нашу співробітницю ми не змогли геть обійняти. Але ж  кожний робітник підняв бокал перед монітором, подякував за хорошу роботу і побажав їй лучших часів: може ще повернешься в наступному році. А шеф розповів як було тяжко знайти гарний букет квітів у квітні місяці 2020 року, тому що всі магазини флористів вже були зачинені. Після неділі праці вдома, я знову війшла на роботу, але ж вже не їздила поїздом, тому що повідміняли майже всі поїзди. Пустий вокзал у пікову годину.
Чоловік відвозив мене кожного ранку, ввечері поверталась приміською електричкою. Неділя перед Великоднем була короткою, в п'ятницю вже святки, у вівторок брала відгул. В останній день перед святами об'явили, що фірма повністю зачиняється на 2 неділі.
А потім через ці 2 неділі в мене повинна була починатись відпустка. Ми мріяли у цьому році відвідати Канаду: Торонто, Оттава, Квебек Сити, Монтреаль, Калгарі, Кенморе, Венькувер...Чи здійсниться колись? Чи вже ніколи? Сьогодні туроператор вже повернув заначку.
Поки що пройшло півтори неділі після Великодня. Кожний день ходили по лісу, кілометрів з 6-8, жахалися від людей, вони від нас. Багато солнця, весняні квіти, пташки співають як скаженні, але ж бачили і природні рани, які залишив останній смерч.
 
Занадто посилилось спілкування з допомогою скайпу. Хто десь загубився у житті, всі знайшлись у ці дні.
Заросла волоссям, перукарні ж закриті. Бути в ізоляціі для мене є не таким страшним становищем, як безсилля і незмога привести свою голову в порядок. Сльозно просила чоловіка мене підстригти. Він дуже боявся критики після стрижки, каже "аж руки тремтіли". Результат не паганий, як для майстра-початківця, дивіться. Це фото навіяло на мене ще більше негативу - цей сивий волос, миттю пролетівше життя.
Ще до початку короновірусної заварушки, може за день-два мій син з подружкою полетіли у Таіланд. Гадали що вирвалися. Не мали відчуття глобальності проблеми. Він висилав світлини гарної риби з Ко Самуї, фоткав бунгалов де розмістилися, бассейн, джунглі. А потім було повідомленні з мінистерства: люди, ноги в руки і додому! Дві доби у різних аеропортах Азії. Швейцарія вже не приймала німців, вказівки перевели на Берлін. Яке це було щастя коли вони знову були у Німеччині! А не обняти, не приторкнутися, дістанція, карантин. Машину прийшлось забирати в Швейцарії.
На сьогодняшній день у нашому місті 513 хворих на корона вірус, 6 людей померли. На нашій фірмі 10 хворих, 7 робітників вже перехворіли. З понеділка скрізь вводять маски. Була сьогодня в місті, повідкривали деякі магазини. Заходити до приміщення можна по 2 персони, черги людей вздовж вулиці на відстані 1,5-2 метри один от одного. Дефіцит гуми, щоб шити маски.
Що усім побажати? - Будьмо оптімістами. В Німеччині вже почати тести на прививку.
 
"Сидіть вдома, трумайтесь всі разом! Мийте руки, заспівайте рази з 2 Happy bithday! Ніяких цьомок та обийм, але ж частіще посміхайтесь один до одного! Ніякої паніки, не запасайтесь їжою, допомагайте один одному!"

четвер, 26 грудня 2019 р.

Вайзенсеє

Рік майже закінчився. Пройшов останній робочий день. Відсвяткувались всі корпоративні вечірки. Нарешті можна виспатися зранку і згадати ті моменти року, які не попали за недостачею часу у блог. Остання перерва перед різдвяними днями в роботі була на жовтневі свята. Ми давно мріяли побувати у Австрії на одному озері з назвою Вайзенсеє (Weißensee), але ж завжди була якась проблема знайти ночівлю: всі можливості були завжди заброньовані. Що ж це за таке туристичне місце, що туди не попасти? Вже дорога навіювала на філософськи думки.
Ранок зустрічав нас туманами, які висіли білою ватою над водою, але ж вже через годину-другу все розвиднювалось і починався сонячний день.

 
Перша прогулянка вздовж озера визвала багато емоцій побутового характеру. Кожний будинок облаштован для гостей. Три населені пункти знаходяться на пагорбі, всі мають вигляд на воду. І у кожного є свій приватний пляж і пристанок. У маленькому човневому гаражі дві байдарки, весла, лежаки. Все що треба. Це нічого, що ми приїхали у жовтні, нам вручили ключи і будь-ласка, люди, продовжуйте літо якщо маєте на це настрій. Я бачу у світі багато довіри, а там вона була нескінчаєма.
Згадався мені і трьох колісний безкоштовний електро велосипед біля супермаркету. Купив продукти, загрузив у кошик поперед велика, довіз до апартаменту - відвези і постав велосипед знову при вході у супермаркет. Ходили ми по вулицях і дивувались дрібницям.
А потім вечір таємничо спустив тінь на узбережжя і настала ніч.
Наступні два дні ми мандрували пішки і на човні. Дороги були небезпечні.
І вода була внизу метрів з 400, і під ноги треба було дивитися.

Люди там не тільки живуть туристичним життям, вони ще не забули своє коріння: рибальство та сільсько-господарські вміння.

Ми були у цьому місці майже у останні дні сезону. Зачинялися до зими всі ресторани, бутики,  маленький супермаркет і єдина пекарня, про яку є приємна згадка. В усіх трьох селах був так званий пекарській сервіс. У кожній хаті, готелі, апартаменті стояла поличка на якій були розташовані кошики з списком булочок. Замовляючи випічку на сніданок, гості ставили гачок і кількість. З 6 годин ранку пекар заїжджав в усі домівки і клав у кошик замовлення прикривши кухонним рушником з льону. Розплачувались на прикінці відпочинку у хазяїв в яких ночували. Ми ще кожний день купляли у того пекаря собі шматок тортика, усолоджуючи наше життя. Від австрійської кондитерської продукції не можливо відмовитись.
Гуляючи по альпійських просторах бачили диких тварин і розворочені бджолині дикі вулики. Пофарбовані осінніми кольорами дерева, зачинені на зиму дерев‘яні хліва.
Ми кілька разів піднімалися на гору навпроти, тому що підйомник був для нас безкоштовним. Зачаровував вид озера і з іншого боку, кололо у серці коли бачили вироблені дерева майже до словенського кордону. Геть веселка не могла позитивно сприяти похмуристі цього видовища.

29 вересня 2017, з добрим прибутком закінчився сезон, а потім 10 хвилинний вітер повалив ліс, за ці 10 хвилин кожний двір загубив приблизно 30 тисяч євро.
Це ще один куточок світу де приємно знаходитись і хочеться повернутись знову і знову.


субота, 7 грудня 2019 р.

Датський записник

Якщо не знаходиться часу описувати думки, то треба хоча б помічати пункти на мапі, щоб були спогади. Як я вже писала, ми об'їхали всю Данію. Друга ночівля, цілу неділю була у регіоні Ямабухт, вздовж річки Слетте у приватному подвір'ї. Я не в курсі що ця назва Ямабухт означає датською мовою, але ж дієслово jammern  німецькою це плакати, страждати. Узбережжя плачу. Чи Північне море завжди плаче, чи нескінченні війни викликали таку асоціацію і назву. Як би там все не звали, сьогодні це куточок де живуть самі найщасливіші люди світу. Ми виходили з будинку, на терасі нас зустрічав песик і котики. До моря було 2 км по чудовому лісу, а ми йшли не на пряму, а вздовж і поперек тому що було якось неймовірно, находили в перший день майже 5 км, поки вийшли до моря. Було таке враження, що це дика природа, але ж мі бачили і лавочки, і шлагбауми, і  містки, і зупинки для велосипедного і кінного спорту. Ліс був живий, багато птахів, різноманітних дерев та й найважливіше - грибів. А коли підходили ближче до води беріг був усипаний обліпихою.
 
 
 
Коли чоловік телефонував з батьками, а ті питали чи дійсно все дорого в Данії, ми відповідали що не в курсі, ми їмо вже третій день гриби. Я також баночку насушила. 
Море було приємним. Запам'яталася назва одного готелю: Svenklovene. Свині копита. Якщо дивитися з моря, то після пісочного пляжу узбережжя має форму копит.
За неділю ми зробили декілька виїздів до різноманітних пунктиків, наприклад, до тої вежі маяку, яка колись стояла далеченько від берега, а море все більше відмивало пісок, тому був ризик, що вежа впаде в море. Вітер вибив вже вікна, в ній ніхто не жив, не працював. Тож це історична пам'ятка Данії. Вежа стала відомою кілька місяців тому - її перемістили. Якісь дільці пропонували зробили все за декілька мільйонів євро, а місцевий фермер сказав, що мені досить і 700 тисяч. Ми застали цю башту ще на старому місці. До неї як паломники йшли сім'ями, старе і мале.
 
Іншою поїздкою була точка зливу вод  Північного моря і Балтійського, місто Скаген (Grenen - Skagen). Як у фільмах про появу інопланетян, люди були заворожені, майже зомбовані і йшли у воду до останнього кроку поки на почне замочуватись одяг. Хвилі плескалися з ліва і права. Кожний тримав і руках свою мобілку. Цей куточок Землі 200 років тому ще не існував.
 
Йшовши пішки від автопарковки ми зустрічалися с привітливими тваринами:
 
На автопарковці багато людей були розгублені. Автопарковки у всій країні безкоштовні, а у Скагені прийшлось платити, та не готівкою, а кредиткою. В кого не було кредитки, розводили руками. 
 
 
По дорозі "до дому" я зупинилася і зробила фото як виглядають фермерські поля. Це не тільки злаки, це рамочка по периметру з польових квітів, соняшників, маку. Фото не саме чудове, але ж ідею ви зрозуміли.
 
День пізніше ми  роздивлялися білі будинки у рибацькому селі Nr. Vorupor та були у Stenbjerg.
Наступного дня з'їздили у місті Аальборг (Aalbоrg).
 
 
 
Покинувши нашу домівку на Ямабухті, ми по дорозі зробили трьох часову зупинку у замку Едесков (Edeskov Slot)
 
 
 
Третя і остання ночівля була біля Steven Klint. Це був цілий будинок у нашому розпорядженні, з пральною машиною і сушкою, меблі з IKEA, крісло-качалка, гамак, але ж без телевізора. Білі крейдові височенні скелі. Хотіли пройтися кілька кілометрів вздовж балтійських хвиль, вже через 200 метрів розвернулися назад. Камінці там не плоскі, а  відполіровані з допомогою крейди як кульки підшипника. Рухалися потім зверху серед кущів шипшини.
Була у нас і денна вилазка до Копенгагену. Місто як місто, заповнене туристами з усього світу. У Копенгагені пришвартовуються круїзні кораблі. Натовп - не передати. От у самому історичному центрі і лікті не допоможуть. Як люди у цих будинках живуть - мені не зрозуміло.
 
Дуже багато молоді мають такий собі coole вигляд, навушники, задертий ніс, майже наглий вираз на лиці з темними окулярами, та великий пластиковий кульок у руках - вони збирають пластикові пляшки та алюмінієві банки.  На тарі можна не погано заробити. Одна пляшка 2-4 крони, 2-3 пляшки - це один євро.
 
 
 
 
 
Мене трошки вразило метро. Повністю скляна стіна. Двері розчиняються тільки як під'їде поїзд. Поїзди без людяного управління, без водія, все автоматично. Можна сісти перед лобовим склом в дивитися на рейки. Не тісно як в Парижі, не розмальовано графіті як в Берліні. Я хотіла зробити фото, але ж там все відображувалось і мені не вдалося щось зрозуміло зафіксувати.
 
Вздовж Mons Klint нам вдалося пройтись чимало кілометрів. Там теж високі крейдові скелі. До них чимало сходинок. Скрізь написано що небезпечно, але ж молоді дуже багато і якісь кіношники знімали якусь телевізійну стрічку.
 
 
Останньою станцією було містечко Roskilde, українською Розкілле. У місті стоїть головний собор Данії, усипальниця всіх датських королів і членів їх сімей. Були й там королі у яких померли всі діти, один за одним. Людське щастя, це не гроші і корона на голові.
 
У цьому соборі ми провели майже три години, епоха за епохою.
 
 
 
 
 
Останній король не захотів бути похованим разом з предками, йому зробили гробницю на свіжому повітрі. А сьогоднішня королева Данії Маргаретте вже побудувала свій надгробок. Про це можливо подивитись невеличкий фільм. Мармурова біла скульптура залита склом.
У королеви у цей собор свій вхід.
Які датські слова залишились у пам'яті? Til salg - продається, таке враження, що там кожний двір (Gaard) продається і Hjertestarter - серце стартер - Дефібрілатор. Там живуть, на повні груди.