Информация про деда

Я читательница блога "Жизнь горожанки в деревне".
Людмила писала интересный блог про своё житьё-бытьё, про мужа Женю и кота Васю, говорила "всё для внуков", а как внуки появились, то всё забросилось.
Но приходит осень, моросит дождик и люди опять садятся за компы писать летографию нашего времени.
Людмила оставила в этом посте неожиданную ссылку на сайт Подвиг народа.

Мы все сегодня знаем как искаженно преподносилась нам новейшая история. Мне по жизни пришлось столкнуться и с информацией о не героической стороне Красной Армии во времена Второй Мировой войны. Выражение "дедываевали" стало составляющей сегодняшней гадкой пропаганды и цинизма. Живя в Германии, я видела, на примере своей семьи, что война страшное дело, отражающееся на поколених вперёд. Война всегда заканчивается в столице агрессора. Немецкая часть моей семьи пострадала больше. Свёкр в 10 лет стал беженцем, свекровь в 6 лет круглой сиротой. Им обоим сегодня около 80-ти. Но вспоминая о той войне они становятся беззащитными детьми с глазами наполненными ужаса. От отца у маленькой девочки Лизы, была так называемая Hundemarke (собачья маркировка): алюминевая табличка с номером, по которой могли идентифицировать погибшего немецкого солдата. Ей эту марку вручили в 6-летнем возрасте. 30 лет моей жизни в Германии время от времени возобновлялись поиски места гибели дедушки моего мужа. Он погиб в Украине. Какая ирония судьбы, скажите вы. Но когда я  пыталась подключить к поискам знания мною русского языка, географии Советского Союза, я всегда приземлялась в России, а не в Украине. Только сейчас, во время русско-украинской войны, перелома информационного барьера, я начала понимать что Белгородская область была Украиной. У нас был контакт с немецким обществом Kriegsgräberfürsorge, но никай конкретной информации мы не нашли, только это общество стало присылать письма с просьбой о материальной поддержке и пожертвованиях на уход за гробами и перезахоронение найденных останков.

В моей украинской части семьи никто к счастью в ту войну не погиб, умирали от голода и болезней. Я знала что мой дед, мамин отец, был на войне, но мы с ним разминулись в жизни, никогда не виделись, я была младенцем когда он умер в феврале 1969-го. Я писала об этом в 2013 году. Пост называется "Дед".
Каким же было моё удивление, когда я зашла сегодня на сайт Подвиг народа и нашла в течении 2-х минут информацию о нём. О том где служил, когда был призван, какие награды получил. Совсем недавно, летом 2018 были рассекречены документы о 1,3 миллионах людей, дигитализированы и выставлены в интернете. Эмоции не передать.

Может и вы кого-то ищете?

Латвія Лієпая

Домовлялись що поділимо відпустку, злітаємо подивимось якусь далеку країну, а потім другу половинку проведемо у нас на Північному морі. В'єтнам був у травні, а потім сіли над картою наприкінці літа, стали роздивлятись і прийшли до висновку, що усе узбережжя північної Німеччини ми вже знаємо. Але ж поруч з Північним морем є Балтійське і воно не закінчується в Німеччині.
Я не хотіла перетворювати мій блог у пости мандрівок, алеж чомусь час буває тільки між двома відпустками і писати бажано тільки позитивні речі, а весь негатив не помічати. Хоча, дав Бог, не так вже багато в мене у житті негативів.
Машиною - два дні туди, два назад - 4 дні на дорогу - ні! Категорично - НІ!!! Тисячу кілометрів до Ростока, а потім на поромі у Клайпеду - 1600 євриків, не дешево і все рівно цілий день і ніч в дорозі. 271 Євро, 2 години льоту - це варіант! Viva AirBaltic! Стоїш потім посеред Ризького аеропорту, кліпаєш очима, робиш потуги щось згадати ("я ж була тут у 1985 році") і не можеш згадати аж нічого.
Інтернет не обдурив, як все описано, так все і здійснюється за планом, скепсис моментом відпадає.  З аеропорту відвозять тебе на зупинку автобуса на таксі за півтора євро, місця у автобусі заброньовані, платиш щось там 10-11 евро і автобус везе тебе 300 км до Лієпаї. Через дивовижні лісі, узбіччя повне стиглих яблук, луги з птахами, зелень, люди продають  лисички.
А там куди їдеш - море, і перший день нічого іншого не треба.

 

Південний мол

 

 

Чому саме ми двинули у Лієпаю?

За радянських часів там жила одна моя родичка. Чоловік був в неї воєнний і вони прожили 5 років у цьому місті. Я була в неї в гостях, можу згадати чим накривався стіл, які пеклись торти, Балтійське море, дитсадочок в якому вона працювала, смачну молочку і як я купила 20 консервів кальмарів - тоді були часи дефіцитів, і тарабанила їх у Київ. Сини цієї родички теж стали воєнними і захищають зараз Україну.

А зараз воєнне містечко Лієпаї - це частка недобитого совка посеред якого стоїть музей окупації поруч з російською православною церквою.

Ось вам і експонати, воєн торг, символіка:

 

 

Але ж воєнною Кароста (частина міста) стала ще за часів царя на початку 20 століття, тому самі кріпкі будівлі - це ще царські споруди з червоної цегли: манеж, капличка, будинки офіцерів, казарми, водонапірна башта.

 

Люди живуть в Корості дуже скромно, це єдине місце де мій чоловік захотів ватрушку, зжував її як у студентські часи на зупинці. І в ресторан не потягнуло - не видно було там ресторанів. Згадав молодість. Мимо нас пройшлись якісь беззубі тридцятирічні алкоголіки матюкаючись російською. Ми розмовляли німецькою, то вони стали враз ввічливими і почали вклонятися. Чомусь було гірко, смішно і прикро водночас.

Дійшли, хоч і повільно, до Корости європейські гроші, потроху проходить реновація п'ятиповерхівок. Дешева там зовнішність вулиць і сердита. Однокімнатну квартиру можна купити вже за 4,5 тисяч євро, з ремонтом за 7.

На жаль в той день лив дощ як з відра. Церква була пуста. В ній все заборонено, тому і не цікаво. Заходиш у собор, щось очікуєш - виходиш пустим на душі.

 

А все навколишнє середовище - це музей під відкритим небом. Море і час пере жмакали в руїни всі оборонні споруди. Вони тяжким камінням, як відхожа у минуле спадщина, лежать на узбережжі кі-ло-мет-ра-ми....Кароста, руїни, канал, знову руїни...

 

 

 

Тільки пам'ять, тихо як вогник, за містом згадує смерть, жорстокість і людяность. "Той, хто врятує одне життя, врятує весь світ." Весь монумент загиблим євреям, латишам, людям інших націй не зняти на фото, на нього треба дивитися з повітря, з неба...

А так я шукала там нову Латвію, трохи скандинавську, трохи модерну. Шукала і знаходила.

Велика кількість древніх дерев'яних домівок відреставрована і впевнено стоїть поруч з скляними стінами будівель нашої епохи.

 

 Біліє Лієпайський університет. Вивчаться там діти і випурхнуть з своєї країни у світ як цей метелик. Населення Латвії складає зараз тільки 1,9 мільйони людей. Країну покинуло вже багато молоді. Але ж вони всі колись повернуться, я в цьому впевнена.

 

Майже всі церкви, а там велика кількість концесій, були на реставрації, ми геть фото не робили. Всі вулиці перекопані, старе заміняється на нове.

 

 Великий концертний зал під назвою "Dzintars" (Бурштин) зображує архітектуру сьогодення.

 

Мені б хотілось за життя ще не раз побувати в цьому місті.  Там є щось просте і життєво важливе.

Гуляючи по місту ми натрапили на базарчик серед багатоповерхівок, де люди продавали свій сир, хліб, ковбасу, мед. Винесли провітрити кроликів, козенят і курчат. Якісь місцеві творчі колективи співали російських, українських, білоруських і латиських пісень. Було душевно і чудово, мене пробивало на сльози.

 

 

 

 Petertirgus (Базар) у центрі.

 

Майбутнього тобі Латвія, майбутнього тобі Лієпая.

Поля засейте!

Да Нанг, Хуе, Хой Ан, Меконг Дельта і Сайгон

Літо вже на готові попрощатися, життя не проходить, а пролітає. Не встигла голову в гору підняти за роботою, схопитися - вже нова відпустка, яка весною була названа "осінньою". Купалася я перший раз у цьому році тільки в серпні, хоча весь час стояла спека.
Куди відправимося на наступну неділю - напишу пізніше. А зараз гості в домі, приїхали свекри і скоренько на Боденське озеро. А я залишилася на хазяйстві. (То є час трошки пописати).
Не хотіла вже подальше розповідати про В'єтнам, тому що за літо декілька разів приходилось повторюватись, показувати фотки, витягувати з пам'яті деталі. Але ж таке почуття, що якщо один  етап залишився не завершеним, то не можливо приступитися до наступного. "В житті все треба доводити до кінця!" - казав мій вчитель музики, коли я після двох років навчання у музичній школі загубила до неї інтерес. Я все ж протягнула ту музикалку, як лямку, до кінцевої перемоги, не стала відомою виконавицею, композитором чи музиканткою, але ж сформувалися деякі риси характеру, які мені не на заваді, та і знання з музичної літературі в житті не помішали.
Так от напишу ще про азіатську мандрівку, те що залишилось досі не написаним. Після архального Ханою і Халонг Бухти ми мандрували автобусом про північній частині країни, ще з день, дивилися життя в провінції, а потім за планом сіли у літак і переїхали у середину країни в місто Да Нанг. Воно було повністю зруйновано в часи американсько-в'єтнамської війни і відбудовано останні 30-40 років. Це вже широкі вулиці, охайні бордюри, квіти на клумбах, модерні будівлі, ну і червоні прапори, арки з серпом і молотом...Да Нанг є портовим містом і з XVII віку був пристановищем багатьох китайських і японських торговців. Основною пам'яткою Да Нангу є китайська вулиця майстрів. Починається вона от таким символічним човном.

 

Колись всім цім людям у вирії історії прийшлось знову сісти у човни і зберігати все що нажили поза кордонами  сьогоднішнього В'єтнаму. Десятки тисяч їх загинули в водах, хтось доїхав до Гонконга чи Тайваню, але ж вони залишили нащадкам пам'ятки культури, релігійні пагоди, звичаї і трошки гордості за причетність до всієї цієї краси.

 

От ці спіральні свічки, підвішені на стелі, повільно тліють і розповсюджують дуже приємний запах, присвячені живим чи померлим, кому саме - написано на карточці.

 

Весільна пара в традіційному одязі

 

Возили нас на шовкове виробництво, розповідали про кокони, фарбування, методи ткацтва. Вразили картини, як фото, вишиті тонкими шовковими нитками. До виробництва цих робіт заручають людей с обмеженими можливостями.

 

 

Да Нанг ще звуть містом лампіонів, тканин, портних. Самий дешевий одяг в світі можна заказати саме там, за 4 години можуть пошити чоловічий костюм, відіслати у любу країну світу.

Хода по місту закінчився на базарі, захотілося водички, перекусити фруктами, яких там величезна кількість. Мангостани, пітахая, ананаси, драконове око...

 

Ну і дари океану

 

Люди продають що можуть не тільки на базарах, традиційне коромисло можна побачити повсюди. От ця жіночка не тільки продала нам за пару центів штук з 20 бананів, вона ще позбирала наші кульки і пластикові пляшки, коли ми розхоплені шукали мусорку - "я викину де треба".

 

А потім була подорож до Хуе - до палацу кайзера, у заборонене місто. Всі заборонені міста про які ви чули з Китаю є і в інших країнах Азії. По дорозі бачили от такі жовтуваті гори, фоткати з автобусу було не дуже зручно. Ні, це не пісок, це рис сушать між двома напрямами пильної дороги, по цьому рису іноді топчуться бики чи корови - все гаразд, його колись гарно упакують і будуть продавати в супермаркеті. В'єтнам є великим експортером рису.

 

Династійні урни

 

Червоною і золотою фарбами дозволено було користуватися тільки кайзеру

 

Показували нам і гробниці, розповідали про життя конкубін, про останнього бездітного кайзера з поетичною душею, про його спадка, який не захотів володіти країною разом з комуністами, покинув жінку і відправився в Францію де я помер.

 

 

Переїжджали ми через гірський пасаж Део Хой Ан, чули про політику американців про спалену Землю, дивилися на архітектуру - все не охватити, запам'ятати, записати. Потім знову аеропорт, літак...

Південь країни зустрів нас чудовими пляжами, висотними готелями, які ми проїхали у бистрому темпі. Деякі люди з нашої групи залишилися пізніше ще на недільку, щоб полежали на пісочку, похлюпатись у хвилях, поніжитись під руками масажерки. В'єтнамцям не подобається коли кажуть Südchinesische Meer (Південнокитайське море) - "це море не китайське, це для всіх". І взагалі в кожному реченні є якась стримана неприязнь до "великого брата", яких на протязі всієї історії існування азіатських держав хотів мати над маленьким В'єтнамом свій контроль. В'єтнам на карті, особливо для людей які виросли у совку, це тільки тоненька смуга на узбережжі, а в дійсності це міста-мільйонники. Сайгон, так частіше всього зараз знову почали називати Хо Джи Мин Штадт, - це 8-9 мільйонів людей. Модерне пульсуюче місто. Гарне вночі, в барвистості вогнів, працьовите в день. Вид з нашого готелю зранку.

 

Перед тим як пірнути в місто, ми відправились у Меконг Дельту. Я покажу тільки картинки. Це територія де у війну було найбільше партизан, де велика Америка одержала поразку, де люди не міняють свій спосіб життя віками.

 

Плавучі ринки

 

Виробництво солодощів з кокосовоі стружки і цукру

 

Домашня аптека

 

в трущобах нас возили на човнах от такі тендітні дівчата

на обід їли Seefood з рибним соусом

В Сайгоні ми пропустили вечірню програму і зустрілися з в'єтнамцями з якими навчалися в універі у Києві. Це був наш емоційний хай лайт. Вони показували нам нічний Сайгон з словами "Це наш Хрещатик". Дав Бог, вони всі не бідні люди. Я б їх назвала космополітами, є бізнес за кордоном, діти навчаються в Англії і Австралії. "Та той Мельбурн як Бровари, приватні будинки, автобус раз в півгодини" :-). Чудовий був вечір. Чудова країна. Чудові люди. Чи доведеться там побувати ще колись? Життя таке коротке, а світ такий великий.