Рига. Обличчя міста.

Вибачайте, не дописалося в тому році, час пролетів стрілою. Чи є сенс бігти та наздоганяти загублену мить? Поколупаюся у пам'яті, подивлюся що згадаю.
Тоді наприкінці тогорічного літа, після Лієпаї і Кулдіги ми ще три дні і дві ночі в вересні провели в столиці Латвії.
Було таке подвійне ставлення до всього. Звуки, контрасти, движок великого міста. Готель вже не совковський, відремонтований в 90-х, але ж за майже два десятка літ вже трохи облізлий. Хлопець на ресепшені спитав чому місто мого народження у паспорті транслітеровано з російської, а не з української мові. Та тому, хлопче, що тільки бланк свідоцтва про народження був на двох мовах, а заповнювали все в Україні тільки російською. Ніякий ООН не турбувався тоді чи притискають права самої великої нації радянської республіки, чи ні.

Рига зустріла якимось домашнім світлом і дуже смачною їжею. Скрізь музика, молодь. В день спокійніше, в вечері багато людей скрізь, повні ресторани і кав'ярні.

 

Згадую національні костюми радянських часів - ми й дійсно думали, чи нас так вчили в школі, що кожна радянська республіка має один свій національний костюм. А я от зайшла у бутик та зрозуміла, що кожний хутір, кожне селище, може кожна родина має свою особливість. Тканини з добротної вовни, льону, срібна фурнітура. Гордість і чинність у цьому одягу. В такому одягу зараз виходять заміж, святкують ювілейні дні, ходять у гості.

 

Візерунки рукавичок

 

У центрі міста є скромні домівки 

 

і солідні фасади

 

Велику частку культури займає релігійне життя. Ми гуляли без будь яких планів по центру і неочікувано натрапили на органний концерт у DOM.

 

Собори, синагоги і церкви там на кожному кроці, всі відомі конвенції. Шпилі вишукувалися в ряд.

 

Датське посольство, скандинавський банк. Там вже більш Скандинавія, чим совок. І це видно не тільки в зовнішньому вигляді міста, там вже змінюється ментальність людей.

Ви запитаєте, а що змінилося? - відповідь проста: відношення до людей. От хоча б для роздумів така картинка. Чистий підземний перехід для всіх і кожного, а не тільки хто сильніший і здоровіший.

Там не дуже пафосні державні будівлі

А от три брата, чи три сестри - найстаріші будинки міста, десь з 13-14 століття

А тут вся Латвія на одному жовтому фасаді, кожній край

Є затишні зелені куточки, є паркові зони, туристичний відпочинок на воді

Я не була вражена цим трикутником, але ж гадаю що є позитивним той факт, що у Ризі існує національна бібліотека

 

Там де пахне працею

Дружніми в'язками з сусідами

Оперою і квітами

Плакати про події 90-х. Наче все було вчора, а вже історія

Це місто де знімали казки нашого дитинства. Куди заховалась принцеса, де принц на білому коні?

 

Де на будівлях ще залишилися, чи знову виникли написи німецькою мовою, згадуючи колишню історію торгівлі і виникнення нації

 

Де є ще базар на якому можна з'їсти тарілку узбецького плову, покуштувати українського сала, та понюхати молдавських томатів. Італійського, французького і грецького добра також забагато.

 У все це розташовано в німецьких ангарах часів після Першої світової...

Гриби з латишських лісів

 

А от рибу в Латвії вже не ловлять, на жаль, прилавки заповнені норвезькою продукцією

Хтось десь колись писав про депресійну атмосферу у Прибалтиці. Я бачила тільки драйв, темп, обличчя які дивились на мене з фасадів наче хотіли щось запитати чи розповісти. Скрізь все ремонтується, приводиться в порядок і піднімаються ціни на житло.

 

Хто з вас є архитекром в душі - вам туди.

Латвія нам на стільки тоді сподобалась, що ми майже одну неділю після повернення додому спланували нову відпустку в Литву і побували там у травні цього (2019) року.
Хочете відпочити душею? Залишайте поганий настрій десь, посміхніться і їдьте у Прибалтику, там для души є все і море, і ліси, і музика, і фарби, і люди.

Кулдіга - містечко рай

Це новий допис про те, що не дописалось на при кінці літа. Але ж спогади гріють душу і хочеться щось залишити у пам'яті.
Один день нашої латиської відпустки 2018 року ми присвятили маленькому містечку Кулдіга у області Курземе, десь 50 км на схід від моря. Я стала писати у тексті рік, тому що мій чоловік хоче туди їхати знову вже в наступному році. Живе у цьому чарівному місті на площі 13 квадратних кілометрів всього 13 тисяч жителів. Для когось 13 це не щасливе число, а для жителів міста Гольдинген, так звали його німецькою, саме від слова гольд (Gold - золото), воно є раєм на землі. А може тільки для туристів рай, тому що населення зменшується і інші джерела пишуть про 11,5 тисяч населення в наш час. Так як ми приїхали з сторони Балтійського моря, то попали на Лієпайську вулицю, яка водночас є променадом. Нас зустріли дерев'яні будівлі, зачинені ресторани і кафе. Шматочок Франції, а може Скандинавії?

 

Мальовничий центр з інформаційним офісом, ратушею, піцерією, з змішаними стилями і старовинними автівками.

 

Місто було у 1940 році окуповано Радянською Росією і тільки в наслідок розпаду СРСР з 1991 року почало своє відновлення.

Тому і побічні вулиці виглядають як втомлені літні люди. Сірими, ще не відновленими, але живими, з віконцем і гардинами. Ми йшли цією вулицею до лютеранської церкви святої Катерини, сподівалися побачити добірку старовинних біблій, про яку мій чоловік встиг десь прочитати по дорозі, а знайшли на багато більше.

 

 

 

"Отче наш" українською і німецькою (без фото)...

 

Приємного дідуся, який хотім нам розповісти все що знає водночас усіма мовами які зміг згадати, після того як ми з ним поспілкувалися і поклали євро в скриньку, відкрив нам двері на горище до дзвонів, вилитих у Ризі в сьомому віці.

Така там відкривалась панорама над крихітним раєм.

 

Визначними пам'ятниками міста є не церкви і не будівлі, а природа. Вона підкорила під себе все що створила людина. Через Кулдігу протікає річка Вента, на якій знаходиться самий може і не високий, але ж широкий  натуральний, 249 м, водоспад Європи - Вента Румба.

 

 

На березі якого, по вказівниках як у Німеччині, ми знайшли самий малесенький пляж Європи, з рятівним кругом, пісочком - все чинно.

На Венті куди не укинь зір - скрізь картини олією на полотнах.

Оцей новісінькій місток був побудований у 1893 році німецькими інженерами Стаппрани і Блументаль за царськими стандартами дорожнього руху, щоб могли роз'їхатись два візка. Один з найдовших містків з цегляними склепіннями у Європі.

Біля цього начеб-то затишного колишнього млина впадає у Венту річка Алекшупіте.

 

Є у Кулдізі і міський романтичний парк. Видно що там були вкладені європейські гроші. Стояла і уявляла яким був цей парк за радянських часів, чи існував? Так, існував на місті ливонського ордена.

 

В мене був вибір що вам показати, чи гарні клумби, скульптури і фонтани, чи громадський безкоштовний туалет цього парку. Всі зручності для літніх людей, для мам з немовлятами, для інвалідів на візках достатньо міста щоб розвернулися, прилади щоб триматись, туалетний парір, на стіні ще якісь гігієнічні речі, чисто, приємно, пахло вітром і зеленим яблуком.

Як з туалету перейти до їжі я не знаю, може треба було б все описувати в іншому порядку, але ж саме в Кулдізі я покуштувала  простої, як у нас у Німеччині кажуть urige - древньої, національної кухні з чудовим пивом з міста Вентспілс. Це була ситна перлова каша з кубиками картоплі, шкварками, запечена кров'янка та салатик з капусти і моркви з соняшниковим насінням. Щось було в цьому всьому рідне.

Информация про деда

Я читательница блога "Жизнь горожанки в деревне".
Людмила писала интересный блог про своё житьё-бытьё, про мужа Женю и кота Васю, говорила "всё для внуков", а как внуки появились, то всё забросилось.
Но приходит осень, моросит дождик и люди опять садятся за компы писать летографию нашего времени.
Людмила оставила в этом посте неожиданную ссылку на сайт Подвиг народа.

Мы все сегодня знаем как искаженно преподносилась нам новейшая история. Мне по жизни пришлось столкнуться и с информацией о не героической стороне Красной Армии во времена Второй Мировой войны. Выражение "дедываевали" стало составляющей сегодняшней гадкой пропаганды и цинизма. Живя в Германии, я видела, на примере своей семьи, что война страшное дело, отражающееся на поколених вперёд. Война всегда заканчивается в столице агрессора. Немецкая часть моей семьи пострадала больше. Свёкр в 10 лет стал беженцем, свекровь в 6 лет круглой сиротой. Им обоим сегодня около 80-ти. Но вспоминая о той войне они становятся беззащитными детьми с глазами наполненными ужаса. От отца у маленькой девочки Лизы, была так называемая Hundemarke (собачья маркировка): алюминевая табличка с номером, по которой могли идентифицировать погибшего немецкого солдата. Ей эту марку вручили в 6-летнем возрасте. 30 лет моей жизни в Германии время от времени возобновлялись поиски места гибели дедушки моего мужа. Он погиб в Украине. Какая ирония судьбы, скажите вы. Но когда я  пыталась подключить к поискам знания мною русского языка, географии Советского Союза, я всегда приземлялась в России, а не в Украине. Только сейчас, во время русско-украинской войны, перелома информационного барьера, я начала понимать что Белгородская область была Украиной. У нас был контакт с немецким обществом Kriegsgräberfürsorge, но никай конкретной информации мы не нашли, только это общество стало присылать письма с просьбой о материальной поддержке и пожертвованиях на уход за гробами и перезахоронение найденных останков.

В моей украинской части семьи никто к счастью в ту войну не погиб, умирали от голода и болезней. Я знала что мой дед, мамин отец, был на войне, но мы с ним разминулись в жизни, никогда не виделись, я была младенцем когда он умер в феврале 1969-го. Я писала об этом в 2013 году. Пост называется "Дед".
Каким же было моё удивление, когда я зашла сегодня на сайт Подвиг народа и нашла в течении 2-х минут информацию о нём. О том где служил, когда был призван, какие награды получил. Совсем недавно, летом 2018 были рассекречены документы о 1,3 миллионах людей, дигитализированы и выставлены в интернете. Эмоции не передать.

Может и вы кого-то ищете?

Латвія Лієпая

Домовлялись що поділимо відпустку, злітаємо подивимось якусь далеку країну, а потім другу половинку проведемо у нас на Північному морі. В'єтнам був у травні, а потім сіли над картою наприкінці літа, стали роздивлятись і прийшли до висновку, що усе узбережжя північної Німеччини ми вже знаємо. Але ж поруч з Північним морем є Балтійське і воно не закінчується в Німеччині.
Я не хотіла перетворювати мій блог у пости мандрівок, алеж чомусь час буває тільки між двома відпустками і писати бажано тільки позитивні речі, а весь негатив не помічати. Хоча, дав Бог, не так вже багато в мене у житті негативів.
Машиною - два дні туди, два назад - 4 дні на дорогу - ні! Категорично - НІ!!! Тисячу кілометрів до Ростока, а потім на поромі у Клайпеду - 1600 євриків, не дешево і все рівно цілий день і ніч в дорозі. 271 Євро, 2 години льоту - це варіант! Viva AirBaltic! Стоїш потім посеред Ризького аеропорту, кліпаєш очима, робиш потуги щось згадати ("я ж була тут у 1985 році") і не можеш згадати аж нічого.
Інтернет не обдурив, як все описано, так все і здійснюється за планом, скепсис моментом відпадає.  З аеропорту відвозять тебе на зупинку автобуса на таксі за півтора євро, місця у автобусі заброньовані, платиш щось там 10-11 евро і автобус везе тебе 300 км до Лієпаї. Через дивовижні лісі, узбіччя повне стиглих яблук, луги з птахами, зелень, люди продають  лисички.
А там куди їдеш - море, і перший день нічого іншого не треба.

 

Південний мол

 

 

Чому саме ми двинули у Лієпаю?

За радянських часів там жила одна моя родичка. Чоловік був в неї воєнний і вони прожили 5 років у цьому місті. Я була в неї в гостях, можу згадати чим накривався стіл, які пеклись торти, Балтійське море, дитсадочок в якому вона працювала, смачну молочку і як я купила 20 консервів кальмарів - тоді були часи дефіцитів, і тарабанила їх у Київ. Сини цієї родички теж стали воєнними і захищають зараз Україну.

А зараз воєнне містечко Лієпаї - це частка недобитого совка посеред якого стоїть музей окупації поруч з російською православною церквою.

Ось вам і експонати, воєн торг, символіка:

 

 

Але ж воєнною Кароста (частина міста) стала ще за часів царя на початку 20 століття, тому самі кріпкі будівлі - це ще царські споруди з червоної цегли: манеж, капличка, будинки офіцерів, казарми, водонапірна башта.

 

Люди живуть в Корості дуже скромно, це єдине місце де мій чоловік захотів ватрушку, зжував її як у студентські часи на зупинці. І в ресторан не потягнуло - не видно було там ресторанів. Згадав молодість. Мимо нас пройшлись якісь беззубі тридцятирічні алкоголіки матюкаючись російською. Ми розмовляли німецькою, то вони стали враз ввічливими і почали вклонятися. Чомусь було гірко, смішно і прикро водночас.

Дійшли, хоч і повільно, до Корости європейські гроші, потроху проходить реновація п'ятиповерхівок. Дешева там зовнішність вулиць і сердита. Однокімнатну квартиру можна купити вже за 4,5 тисяч євро, з ремонтом за 7.

На жаль в той день лив дощ як з відра. Церква була пуста. В ній все заборонено, тому і не цікаво. Заходиш у собор, щось очікуєш - виходиш пустим на душі.

 

А все навколишнє середовище - це музей під відкритим небом. Море і час пере жмакали в руїни всі оборонні споруди. Вони тяжким камінням, як відхожа у минуле спадщина, лежать на узбережжі кі-ло-мет-ра-ми....Кароста, руїни, канал, знову руїни...

 

 

 

Тільки пам'ять, тихо як вогник, за містом згадує смерть, жорстокість і людяность. "Той, хто врятує одне життя, врятує весь світ." Весь монумент загиблим євреям, латишам, людям інших націй не зняти на фото, на нього треба дивитися з повітря, з неба...

А так я шукала там нову Латвію, трохи скандинавську, трохи модерну. Шукала і знаходила.

Велика кількість древніх дерев'яних домівок відреставрована і впевнено стоїть поруч з скляними стінами будівель нашої епохи.

 

 Біліє Лієпайський університет. Вивчаться там діти і випурхнуть з своєї країни у світ як цей метелик. Населення Латвії складає зараз тільки 1,9 мільйони людей. Країну покинуло вже багато молоді. Але ж вони всі колись повернуться, я в цьому впевнена.

 

Майже всі церкви, а там велика кількість концесій, були на реставрації, ми геть фото не робили. Всі вулиці перекопані, старе заміняється на нове.

 

 Великий концертний зал під назвою "Dzintars" (Бурштин) зображує архітектуру сьогодення.

 

Мені б хотілось за життя ще не раз побувати в цьому місті.  Там є щось просте і життєво важливе.

Гуляючи по місту ми натрапили на базарчик серед багатоповерхівок, де люди продавали свій сир, хліб, ковбасу, мед. Винесли провітрити кроликів, козенят і курчат. Якісь місцеві творчі колективи співали російських, українських, білоруських і латиських пісень. Було душевно і чудово, мене пробивало на сльози.

 

 

 

 Petertirgus (Базар) у центрі.

 

Майбутнього тобі Латвія, майбутнього тобі Лієпая.

Поля засейте!