Латвія Лієпая

Домовлялись що поділимо відпустку, злітаємо подивимось якусь далеку країну, а потім другу половинку проведемо у нас на Північному морі. В'єтнам був у травні, а потім сіли над картою наприкінці літа, стали роздивлятись і прийшли до висновку, що усе узбережжя північної Німеччини ми вже знаємо. Але ж поруч з Північним морем є Балтійське і воно не закінчується в Німеччині.
Я не хотіла перетворювати мій блог у пости мандрівок, алеж чомусь час буває тільки між двома відпустками і писати бажано тільки позитивні речі, а весь негатив не помічати. Хоча, дав Бог, не так вже багато в мене у житті негативів.
Машиною - два дні туди, два назад - 4 дні на дорогу - ні! Категорично - НІ!!! Тисячу кілометрів до Ростока, а потім на поромі у Клайпеду - 1600 євриків, не дешево і все рівно цілий день і ніч в дорозі. 271 Євро, 2 години льоту - це варіант! Viva AirBaltic! Стоїш потім посеред Ризького аеропорту, кліпаєш очима, робиш потуги щось згадати ("я ж була тут у 1985 році") і не можеш згадати аж нічого.
Інтернет не обдурив, як все описано, так все і здійснюється за планом, скепсис моментом відпадає.  З аеропорту відвозять тебе на зупинку автобуса на таксі за півтора євро, місця у автобусі заброньовані, платиш щось там 10-11 евро і автобус везе тебе 300 км до Лієпаї. Через дивовижні лісі, узбіччя повне стиглих яблук, луги з птахами, зелень, люди продають  лисички.
А там куди їдеш - море, і перший день нічого іншого не треба.

 

Південний мол

 

 

Чому саме ми двинули у Лієпаю?

За радянських часів там жила одна моя родичка. Чоловік був в неї воєнний і вони прожили 5 років у цьому місті. Я була в неї в гостях, можу згадати чим накривався стіл, які пеклись торти, Балтійське море, дитсадочок в якому вона працювала, смачну молочку і як я купила 20 консервів кальмарів - тоді були часи дефіцитів, і тарабанила їх у Київ. Сини цієї родички теж стали воєнними і захищають зараз Україну.

А зараз воєнне містечко Лієпаї - це частка недобитого совка посеред якого стоїть музей окупації поруч з російською православною церквою.

Ось вам і експонати, воєн торг, символіка:

 

 

Але ж воєнною Кароста (частина міста) стала ще за часів царя на початку 20 століття, тому самі кріпкі будівлі - це ще царські споруди з червоної цегли: манеж, капличка, будинки офіцерів, казарми, водонапірна башта.

 

Люди живуть в Корості дуже скромно, це єдине місце де мій чоловік захотів ватрушку, зжував її як у студентські часи на зупинці. І в ресторан не потягнуло - не видно було там ресторанів. Згадав молодість. Мимо нас пройшлись якісь беззубі тридцятирічні алкоголіки матюкаючись російською. Ми розмовляли німецькою, то вони стали враз ввічливими і почали вклонятися. Чомусь було гірко, смішно і прикро водночас.

Дійшли, хоч і повільно, до Корости європейські гроші, потроху проходить реновація п'ятиповерхівок. Дешева там зовнішність вулиць і сердита. Однокімнатну квартиру можна купити вже за 4,5 тисяч євро, з ремонтом за 7.

На жаль в той день лив дощ як з відра. Церква була пуста. В ній все заборонено, тому і не цікаво. Заходиш у собор, щось очікуєш - виходиш пустим на душі.

 

А все навколишнє середовище - це музей під відкритим небом. Море і час пере жмакали в руїни всі оборонні споруди. Вони тяжким камінням, як відхожа у минуле спадщина, лежать на узбережжі кі-ло-мет-ра-ми....Кароста, руїни, канал, знову руїни...

 

 

 

Тільки пам'ять, тихо як вогник, за містом згадує смерть, жорстокість і людяность. "Той, хто врятує одне життя, врятує весь світ." Весь монумент загиблим євреям, латишам, людям інших націй не зняти на фото, на нього треба дивитися з повітря, з неба...

А так я шукала там нову Латвію, трохи скандинавську, трохи модерну. Шукала і знаходила.

Велика кількість древніх дерев'яних домівок відреставрована і впевнено стоїть поруч з скляними стінами будівель нашої епохи.

 

 Біліє Лієпайський університет. Вивчаться там діти і випурхнуть з своєї країни у світ як цей метелик. Населення Латвії складає зараз тільки 1,9 мільйони людей. Країну покинуло вже багато молоді. Але ж вони всі колись повернуться, я в цьому впевнена.

 

Майже всі церкви, а там велика кількість концесій, були на реставрації, ми геть фото не робили. Всі вулиці перекопані, старе заміняється на нове.

 

 Великий концертний зал під назвою "Dzintars" (Бурштин) зображує архітектуру сьогодення.

 

Мені б хотілось за життя ще не раз побувати в цьому місті.  Там є щось просте і життєво важливе.

Гуляючи по місту ми натрапили на базарчик серед багатоповерхівок, де люди продавали свій сир, хліб, ковбасу, мед. Винесли провітрити кроликів, козенят і курчат. Якісь місцеві творчі колективи співали російських, українських, білоруських і латиських пісень. Було душевно і чудово, мене пробивало на сльози.

 

 

 

 Petertirgus (Базар) у центрі.

 

Майбутнього тобі Латвія, майбутнього тобі Лієпая.

Оце черешня!

Місяць червень назвали мабуть так, тому що саме в цьому місяці визріває черешня. В нас цього року неймовірно великий урожай. Була вдала погода тепло, але ж не жарко, без дощів і великих градів. Ціна того року, 7 Євро за кг, знизилася до 5 Євро, але ж фермери стоять з ящиками і не можуть позбутися тої кількості, яку вродила Земля.  Кожний колега на роботі хто має дерева, приносив останнім часом хоча б раз в неділю повну пластикову коробку і ходив по офісу від столу до столу "Ну візьми хоч трохи ще, не нести ж додому". (Я б все забрала, але ж невдобно). Прикро, що ніхто не робить консервацій, що наївшись, люди пустять залишки на шнапс.
Вона така здоровецька, в жменю влазить тільки 7 штук

 

От поклала для приклада у рядок на лінійку, діаметр від 15 до 19  - 4 сантиметри!

 

Порівняла з нормальними помідорами. Ні це не чері-томати, це помідоро-черешня.

Ну ще треба звісити - 20 грамів штука! 50 штук один кілограм.

 

Ну ще розрізала, щоб для повного аналізу: соковита, пахуча, червона, гарна, як майже пройшовший червень.

Січневий звіт

Вже перший місяць року хоче сказати "Ад'ю!" А я ще не завела мітку "2018". Звіт за січень буде коротким: час біжить, нічого не стоїть на місті.
Очухавшись від свят, були ми на початку року знову в Боденмайсі, хотілося як і торік побачити казковий ліс. Алеж рік на рік не приходиться. Цього разу сніг лежав, алеж тільки на рівні 800 і вище метрів на рівнем моря. Тому ми акцент ставили на сауну і массажи.

В Боденмайс рванули тому, що в нас була зовсім весняна погода, яка панує по цей день 16-18 градусів тепла. Повилазили проліски, надухли на гілках бруньки. Річки і струмочки наповнилися водою. Це місцевість яка зветься Rinkenburger Tobel.

Коли їхали у Баварський ліс, то по дорозі бачили якісь вже інші вітряки у ансамблі з різними відновляющимися джерелами енергії. Вони не нові, це просто мені перший раз вдалось їх засняти. На автобані ж знаєте як - вжих! ...і не встиг.

Останні вихідні гуляли у нас на Боденському озері в містечку Вассербург.

 

Там вся променада в скульптурах: погляди, руки, тіла, обличчя.

Такого спокійного і тихого озера я ще не бачила за останні 20 років.
Одна однісінька байдарка і три чоловіка які єю управляли порушували тишу. Їхні голоси було чутно за кілька кілометрів. А ні птах, ні людей, ніяких хвиль - повна тиша.

Це була прогулка під девізом "вимкнуті мозги, повний розслабон".
Усього доброго всім.

Дача

Не хотіла зразу після повернення додому писати всі свої думки, бо треба було щоб емоції трохи повлягались. Мені завжди здається, що в Україні непочатий край роботи і моя фантазія вибухає. Надивлюся всіх цих ремонтів, бутиків, кафе, салонів краси, які повідкривали мої знайомі, а потім коли гортаю фото бачу тільки старенькі хати, які фотографувала, тому що саме вони можуть вже зникнути наступного разу, а все нове осталося не освітленим. Але ж є кутки, де час застив. Один день ми провели на дачі. Їхали туди в автобусі з пенсіонерами. Дачі наші будувалися всі за одиним планом на початку 80-х.  Не дозволялося робити ніяких особливих дахів чи веранд. Не було будівельних матералів. Згадую, що батько купив якийсь "фінський домік": купу дощок, 4 вікна, 4 двері - все криве. Потім цеглу, хоч у місті і був завод сілікатної цегли, але ж купити її відмінної якості було не можливо, тому якусь якість другого сорту. Її привезли наполовину перебитою і звалили на подвір’я. Це не так як зараз я бачу в Німеччині: на європалетті, в поліетилені. Поділились тоді вікнами і дверями з сусідом, тому і вставлені у нас і в нього на даху двері, замість вікна. Смішно, але такою була радянська реальність. Сосід на дачах з'являється рідко, майже вже не їздить туди після смерті жінки, а дітей його я ніколи там не бачила. Дачі будували щоб відпочивати, до відпочинку діло не дійшло. Вже не помішало б все і в нас відремонтувати, але ж дачею ніхто не користується, трава не скошена, від дерев тільки стовпчики, нічого не садиться. Племінник їздив літом на велосіпеді фарбувати паркан та скупатися в річці. Тому що поруч знаходився гранітний кар'єр, а повздовж річки стоять величезні валуни, які спортсмени приспособили як скалодром, то дачний кооператив назвали "Швейцарія". От і їздить моя сестра кілька разів за літо у "Швейцарію", поприбирати, помити підлогу, провітрити, в холодний день запалити камін чи в спекотний погойдатися в гамаку.
Типова "швейцарська" вуличка. 😉

Цей раз замість традиційного купання пройшлись по лісу, до гранитних валунів, послухали як співає вода у джакузі - так ми називали водоворіт в нашому Південному Бузі. Щось було таке ностальгичне в той день.

 

Осінь показувала своє барвисте обличчя

 

 

Були і шашлики

 

Але ж врожай винограду, хоча і не можна сказати що дуже вродив, залишиться не збиранним, "він мілкий", компотів ніхто не закручає, вина не робить, морозилка вже забита їм... В зимку птахи подзьобают родзинки.

 

Я трошки поїла, згадала як садили, як підрізали... Як мряли...

Хто тоді мріяв, тих вже немає в живих. Якось так...