вівторок, 28 листопада 2017 р.

Дача

Не хотіла зразу після повернення додому писати всі свої думки, бо треба було щоб емоції трохи повлягались. Мені завжди здається, що в Україні непочатий край роботи і моя фантазія взбухує. Надивлюся всіх цих ремонтів, салонів краси, які повідкривали мої знайомі, а потім коли гортаю фото бачу тільки старенькі хати, які фотографувала, тому що саме вони можуть вже зникнути наступного разу, а все нове осталося не освітленим. Алеж є кутки, де час застив. Один день ми провели на дачі. Їхали туди в автобусі з пенсіонерами. Дачі наші будувалися всі за одиним планом на початку 80-х.  Не дозволялося робити ніяких особливих дахів чи веранд. Не було будівельних матералів. Згадую, що батько купив якийсь "фінський домік": купу досок, 4 вікна, 4 двері. Все криве. Потім цеглу, хоч у місті і був завод сілікатної цегли, алеж купити її було не можливо, тому якусь якість другого сорту. Поділились вікнами і дверями з сусідом, тому і вставлені у нас і в нього на даху двері, замість вікна. Смішно, але такою була радянська реальність. Сосід на дачах з'являється рідко, майже вже не їздить туди після смерті жінки, а дітей його я ніколи там не бачила. Дачи будували щоб відпочивати, до відпочинку діло не дійшло. Вже не помішало б все і в нас відремонтувати, алеж дачею ніхто не користується, трава не скошена, від дерев тільки стовпчики, нічого не садиться. Племінник їздив літом на велосіпеді фарбувати паркан та скупатися в річці. Тому що поруч знаходився гранітний кар'єр, а повздовж річки стоять величезні валуни, які спортсмени приспособили як скалодром, то дачний кооператив назвали "Швейцарія". От і їздить моя сестра кілька разів за літо у "Швейцарію", поприбирати, помити підлогу, провітрити, в холодний день запалити камін чи в спекотний погойдатися в гамаку.
Типова "швейцарська" вуличка. 😉
Цей раз замість традиційного купання пройшлись по лісу, до гранитних валунів, послухали як співає вода у джакузі - так ми називали водоворіт в нашому Південному Бузі. Шось було таке ностальгичне в той день.
 
Осінь показувала своє барвисте обличчя
 
 
Були і шашлики
 

Алеж врожай винограду, хоча і не можна сказати що дуже вродив, залишиться не збиранним, "він мілкий", компотів ніхто не закручає, вина не робить, морозилка вже забита їм...
 

Я трошки поїла, згадала як садили, як підрізали... Як мряли...
Хто тоді мряв, тих вже немає в живих. Якось так... 

2 коментарі:

  1. Не так сталося, як гадалося... Ностальгія.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Отож. Я все своє доросле життя вимушена порівнювати сітуацію коли клаптик землі дали німцю і що він з нього зробить і коли такий же майже клаптик дістався пострадянському люду. Сусід з іншої сторони дачу геть не достроїв, так і стоїть коробка без даху. А навкруги ліс з дерев-дичок, це ми колись кидали туди кісточки з абрикос і вишень.

      Видалити