Ханой. Халлонг бухта.

Травень був насичений подіями, подорожами і роботою.
Я першй раз побувала у Азії. Члени моєй родини вже були у Японії, Тайланді, Північній Кореї, Сінгапурі, а я якось досі від довгих перельотів боронилась. Конкретно, ми були з чоловіком в відпусці у В'єтнамі. Переліт дуже тяжкий. Мозок не хоче спряти ту інформацію яку надає навколишне середовище. Їдешь, летишь дві доби, а за часом був три дні в дорозі, дата стоїть - час іде. Сідаєш у літак, в Мюнхені 25 граудсів тепла, у повітрі минус 55, приземлився з транзітною зупинкою в Катарі, а там 42 плюс, а потім знову у повітря и знову мінус 50, опинився в Ханої плюс 35. Душно, спекотно, парко. Вікна в готелі не відчиняються, після 17 годин перельотів ще 2 години чекання, тому що начеб-то за міжнародними правилами check-in тількі з 12 годин дня. Пішов поміняв на початок 100 євро - став майже втріччі мільонером. Купляєшь пляшку води, тому що спрага страшенна, платиш десятки тисяч донгів. Ніякої орієнтаціі, метушня, скрежит, ніякої знайомої мови, не контрольована сітуація. Кажуть скрізь треба торгуватися, а от поробуй поторгуватися в'єтнамською.
Ханой вразив, дуже вразив.
Місто не молоде. Пам'ятник засновнику.

Місто-мільонник. Майже 8 з половиною мільонів людей живе там офіційно, а ще скільки не офійційно ніхто не знає. А ні метро, ні трамваїв, ні тролейбусів. Невеличка кількість автівок і автобусів, є дешеві таксі, алеж ніякого більше іншого міського суспільного транспорту. Ми приземлилися вранці, попали в час-пік, нас морально чуть не задавила лавина з мопедів. Мопедами перевозять все - всю сім'ю і корову, пляшки з водою і ящики з товаром, коромисла з фруктами і півтуши м'яса без упаковки.

Ханой це те місто, яке після американсько-в'єтнамської війни 70-х років не було дуже розбомбленим, тому там залишилося архальне життя яке перемішується с сучастністью. Можна побачити рікшу і Tesla, чудові відреставровані будівлі часів французськой колонізаціі і розвалюхи.
Річний середній прибуток людей ставить десь 2,0-2,3 тисячи долларів, тому і кожна людина прагне заробити хоч "копійку" продаючи фрукти, чи от як на світлині - добуваючи мідь, як вторинну сировину, з проводів.

 

Мені взагалі в'єтнамці запам'ятались сидячими чи в присядку, чи от на таких маленьких дитячих стільчиках і завжди за якоюсь кропіткою роботою.

Сувенирні лавки - самий надійний бізнес, туристів в містах не багато, алеж вони є, і вони щиро купляють ширвжиток.

 

От так продають у самому центрі кавуни - вивалили з соломою на пішоходну доріжку, беріть хто хоче і платіть що хочете.

Електро проводи і проводки - це своя тема. З'явилася чомусь величезна повага до їхніх електриків.

Я продемонструю тількі дві світлини.

 

 Як у кожній країні самими привабливими і чистими є міста пов'язані з вірою. Буддистська віра сама розповсюджена, алеж до всіх конфесій поважливе ставленя.

 

 

Великий респект демонструють в'єтнамці до будь яких діячів своєї історіі, чи то політічні діячі, чи науковці, чи духовні особи.

Мовзолей Хо Джи Міна. Про нього говорять з повагою і називють його дядечка Хо. В'єтнам і досі соціалістична країна, з одною комуністичною партією та ринковою економікою. Вони кажуть: "Партия відкорректувала економіку". Там дійсно править ринок, алеж майорять червоні прапори.

 

Дітям після закінчення детячого садочка не проводять святкових утреників, в ведуть у Храм знань - Літературну пагоду. Там вони вмить стають хоч і майбутніми, алеж вже  "академиками".

 

Бували ми в Ханої і в лялковому театрі на воді- чудова культурна вистава.

Ще є в Ханої ароматна дуже солодка кава - Eggkoffee, з яєчною пінкою і сгущеним молоком, яку колись доставляли з Радянського Союзу. Кава росте в цій країні і екпортується. Ми прикупували кілька сортів, з типовим в'єтнамським фільтром на пробу вдома.

 

Надалі, після двох ночівок, ми покинули місто і їхали який час до Халлонг бухти. Де на нас чекала ночівля у джунці з чудовими дивовидами і смачний See Food.

 

Страв було багато, з любовью декорованих на блюдах, і не тільки устрици запечені з сиром.

Все це вирощують в дуже тяжких умовах.

Були ми також і на фермі для виробництва перлин. Колись нам розповідали, що перлина з'являється коли в мушлю потрапляє пісчинка. Теорія вона така, алеж в дійсності з ракушкою проводять цілу операцію.

Коли їхали країною на Півночі, придивлялись до провінційної архетектури - вузеньки, алеж нові домівки. Земля дорога, тому купляють клаптик у два метри шириною вздовж дороги і будують у небо.

Поля, городи, грядки - це хоч і не великий, алеж традіційних заробіток. Є і техника, є і старі методи обробки.

Вже сама Халлонг бухта віддячила величчям і загадковими легендами. З погодою пощастило, вночі пройшов дощик. Тому підтвердити те, що пишуть в інтернеті, наче б то в бухті смердить дізелем, не можу.

Там нас возили човнами дивитися на місцеву фауну. Кумедно було коли одна американка випустила на беріг своє цуценя. Як сполошилася вся мавпова команда - не передати.

Ще ми ходили у печеру, яку знайшли на прикінці 19 століття французі. Приємна прохолода у спеку.

От такі перші пункті про Північ країни.

Пасха, Ostern чи Великдень

Ми вже начеб-то відсвяткували неділю назад наш німецький Ostern. Було чотири вихідних. За традицією їздили до свекрів. З півдня на північ проїхали 5 годин, та простояли 2 години в пробці, між рядами рухали чотири евакуатора, пробка була 16 км і в небі кружляли гелікоптери. Хтось не доїхав, не дожив, не відсвяткував - таке життя.
Холодна погода не давала нам відчуття весни. Природа ще не прокинулась, бруньки не почали народжувати лист, ліси ще прозорі сірого кольору. Всі декорації в місті якось самотньо чекали на веселих бюрґерів. А люди, вони старалися прикрасити будівлі, вікна, криниці.

 

Збільшений фрагмент

 

 

 

Геть на балконі ратуші улігся святковий заяць

 

Криниці звуть і великденьнєві дні Osterbrunen, там мабудь жива вода ;-)

 

Щоб не сидіти весь час за столами шукали ціль куди б поїхати і щось подивитись, нове для нас, алеж щоб не далеко. Я вичитала в газетах про фортецю з підходящою назвою Osterburg у містечку Вайда (Weida). З якої саме і відкривався дивовид на старовинне місто. Колись ще до мирових воїн місто славилося віробами із шкіри, рукавички-перчатки made in DDR водилися і в мене. Зараз на шкіряній фабриці все закрито, забито, забуто, тільки парковкою можна користуватися безкоштовно.

 

Вулички Вайди з архитектурою маленького міста

 

Також старовинні будівлі, трохи фахверк

Піднімаючись до фортеці, побудованной у XII сторіччі, бачиш на стінах різні стилі та епохи, яr задумувалось, як перебудовувалось. Ремонти робили і раніше.

 

А потім експонати відображують час: зброю, стільци та лежанки для тортур

 

 

Були і мирні часи, іноді, коли точилося, кувалося, пасли тварин і оброблялась земля

 

Алеж людство воно жорстоке, один до одного і до самих себе. В'язниці, гандьба, тортури, потім пам'ятники - так скрізь і завжди.

 

На той неділі там був ярмарок, свято, напої, смаколики

 

 

Я прикупила пляшку добротного французського вина, місцевого соняшниково-рапсового меду, попили всі разом пуншу з горобини від холоду.  Ще на слідуючий рік купила українських плівок з петриківськими мотивами, які натягають на варені яйця, кидають у теплу воду і не треба нічого фарбувати.

Місцевий дитячий садок зробив сюжетну декорацію у дворі фортеці

 

Fuchs, du hast die Gans gestohlen,

|: gib sie wieder her. :|
|: Sonst wird dich der Jäger holen
mit dem Schießgewehr. :|

 

Сестра написала цього року: "З святами! Підемо у місто святити пасху, а потім святкувати Паску поїдемо на дачу". "Сестричка, Паска - це те що печуть, саме паска, а не куліч, як каже твоя нова рідня. Пасха - це свято, еврейска назва російською мовою. Кажи "Великдень", нашою, українською - ніколи не переплутаєшь". 

Веселих свят!

Христос воскрес!

Січневий звіт

Вже перший місяць року хоче сказати "Ад'ю!" А я ще не завела мітку "2018". Звіт за січень буде коротким: час біжить, нічого не стоїть на місті.
Очухавшись від свят, були ми на початку року знову в Боденмайсі, хотілося як і торік побачити казковий ліс. Алеж рік на рік не приходиться. Цього разу сніг лежав, алеж тільки на рівні 800 і вище метрів на рівнем моря. Тому ми акцент ставили на сауну і массажи.

В Боденмайс рванули тому, що в нас була зовсім весняна погода, яка панує по цей день 16-18 градусів тепла. Повилазили проліски, надухли на гілках бруньки. Річки і струмочки наповнилися водою. Це місцевість яка зветься Rinkenburger Tobel.

Коли їхали у Баварський ліс, то по дорозі бачили якісь вже інші вітряки у ансамблі з різними відновляющимися джерелами енергії. Вони не нові, це просто мені перший раз вдалось їх засняти. На автобані ж знаєте як - вжих! ...і не встиг.

Останні вихідні гуляли у нас на Боденському озері в містечку Вассербург.

 

Там вся променада в скульптурах: погляди, руки, тіла, обличчя.

Такого спокійного і тихого озера я ще не бачила за останні 20 років.
Одна однісінька байдарка і три чоловіка які єю управляли порушували тишу. Їхні голоси було чутно за кілька кілометрів. А ні птах, ні людей, ніяких хвиль - повна тиша.

Це була прогулка під девізом "вимкнуті мозги, повний розслабон".
Усього доброго всім.

Києве мій

Я вже й не знаю чи можу я на той Київ яким я його побачила в останній відпусці сказати, що це моє місто, чи це вже не те місто і не ті часи... Колись, здається, я знала в українській столиці кожний куточок, назви майже всіх вулиць. Я була сповнена енергії і драйву. Мене цікавило все. Місто було у моєму уявлені величезним і величним. Сьогодні, четверть століття піздніше, у Києві в два рази більше ліній метро, не знаю на скільки більше нових станцій, дуже багато вулиць мають іншу назву. Алеж Київ здається мені таким маленьким, як і домівки, квартири - не знаю чому так, може тому що зараз для мене відчинений весь світ, а в порівнянні зі світом одне місто - це тільки крапка на мапі. Хрещатик хоч і тримає марку широкої вулиці у центрі, пішоходного бульвару на вихідні, алеж залишається в тих післявоєнних 50-х, коли він відбудовувався.

... а війна, їй наче немає кінця, вона в повітрі, в прапорах, в думках, якась безкінцева боротьба.

 

У пішої відстані пам'ятками недавні події, горілі будівлі і революційні, недавно відновлені графітті.

 

Йшов дощ, ми спустилися під землю, а там нове, своє місто, бутік на бутіку, можна гуляти кілометрами, їсти, пити, купляти їжу, чіпси, напої-каву, квіти, вино-горілку чи сувеніри, можна принести на ремонт взуття чи роздивлятися каблучки, приміряти вишиванку, чи потримати в руках розписанного петріківкою глечика.

Начеб-то і не довго були внизу, але ж коли як кроти вилізли на поверхню, перед очима, вже була темінь і ілюмінація. Не зрозуміло для кого відреставрированний ЦУМ. Колись стояли там в черзі за дефіцитами. Суші на весь верхній поверх, азіати з ноутбуками за столиками, шампанія бар, устриці, віно по таких цінах, що ті Jamson віски по 5 тисяч євро за пляшку в Ірландіі про які я розповідала влітку, можуть сховатися. Скрізь охорона. Дезайнерський одяг і черевики. Лениві тінейджери на подушках у пейнхаузі.

На другий день ми були у родичів, розповідали про центр, вони кажуть, що ми там вже кілька років не були, останій раз ще на Майдані, коли все горіло.

Чому я на початку написала, що не знаю моє це ще місто чи ні. Я завжди була впевнена, що в Київі у мене ніколи не буде проблем з ночівлею. Мене скрізь начеб-то чекають і приймають з розхопленними руками, які б часи не були... А цей раз я ще в Німеччині почала шукати квартиру в інтернеті на 2-3 ночі, десь біля нашого університету, щоб пройтись по парку КПІ з метро до гуртожитка, вночі, як колись, поїсти сосісок з млинцями у столовці. Забронювати з сотен пропозицій не вдалось ні одної. Якщо я у Німеччині щось броную, то написавши 30 повідомленнь я отримаю 30 відповідей, а може на одне запитання і дві відповіді з новою пропозицією. Може таке статися, що все занято, чи ні, алеж щоб на 30 лістів не получити а ні одної відповіді - це для мене був нонсенс. Я робила потуги писати далі, було 2 відповіді з якимись новими умовами і цінами... Колись я махнула рукою. Це для мене був приклад скількі перед цією країною ще роботи, щоб люди зрозуміли чому вони бідні.
Друг мого чоловіка, росіянин за національністью, який як вдів вишиванку в 2013, то досі не знімає, був звільнений з роботи. Син його вчиться за кордоном, продали київську квартиру, купили хату в пригороді, нічого більш не залишалося як поїхати на заробітки у росію, для Європи він вже старий. Один варіант ночівлі відпав.
З родичами моїми не зрозумілі стосунки, одна половина в АТО, друга ходить до церкви московського патріархату і молиться московському батюшці. Не спілкувалися вже 2 роки, не сварилися, відмовчуємося.  В одній частині міста помер родич, чекають дізнатися цю новину від мене, хоча можна і в Вікіпедіі дату побачити, бо він був письменником і відносився до Спілки письменників України. Тому опинитися в становищі чемодан-ніч-вулиця-куди мені не хотілося. Заказала готель, по нашому гаманцю дуже бюджетний.  Чоловік жартував, що в Німеччині добу прожити в своїй квартирі дороще, ніж у Київі в готелі майже в центрі. По стану і сервісу - все було гаразд. Зробили два кроки - опинилися біля Берлінської стіни, кусок якої стоїть біля німецького посольства, ще крок - біля театру, Ботанічний сад за червоним універсітетом закидав нас золотим жовтневим листям, зайшли і у Володимирський собор, а далі вулицею Тараса Шевченка, поїли Львівських пляцок.
Я все ж на слідуючий день кажу, хто знає коли я ще знову сможу побути у Київі, давай все ж подзвонимо старшому поколінню, кому за 80... Не додзвонилися, може немає в них вже телефону, користуються мобілкою, а може і їх вже немає... Поїхали трамваями-тролейбусами, не впізнали спальні райони, все якесь однакове з 70-х, але ж таке монотоне, сіре, мокре, брудне. Вийшли десь біля Бабиного яру, потім пішки по калюжах, кривих вулицях з розбитими доріжками, сходів без сходинок, поміж парканів, вздовж домів без вхідних дверей...В домі родичів є домофон, але ж не працював ліфт, пішки на 8-ий поверх. Нашу появу назвали "нас німці захопили"  - так передавалось потім розвідкою по телефонному ланцюжку. Прийшлось не годину-дві, а весь день ходити по родичах. Поки ми пішки йшли десь хтось встигав спекти медову коврижку, десь заверталася у папір банка кизілового варення як подарунок - кажу, відкривайте будемо їсти до чаю, ми прилетілі на лоукостері, ваше варення забрати в Німеччину буде коштувати 7 евро. Були ми в тих хто каже що "в расии всё лучше и продукти лучше", от тут я поперхнулася і майже вже встала на вихід. Алеж в мене мудрий чоловік - зробили затяжну хвилину мовчання, поки у всіх не навернулися на очі сльози. Війна це страшне діло, це не тільки те що робиться на фронті, це порізані на шматки по живому родини.

Києве мій...